Фракція Голос у Верховній Раді розкололась: 10 членів – рівно половина — заявили про вихід і створення власної фракції Справедливість

Суть конфлікту – боротьба за владу в партії. Частина депутатів, що відкололась, звинувачує голову політичного об’єднання Кіру Рудик в узурпації влади, а прихильники останньої закидають опонентам політичні інтриги та розкол партії. 

Чому партія, яка так багато говорила про цінності, чесність та мала стати прикладом нової політики, не пройшла першого серйозного випробування, і чи є у Голосу чи Справедливості (або іншої партії середнього класу) шанс на світле майбутнє.

Про це LIGA.net запитала у лідерів думок та політологів.

Події в партії Голос нагадують мені бійку екіпажу на кораблі, який тоне: б’ються за місце біля штурвалу, сперечаються, куди пливти, і що готувати на камбузі. Дехто спускає шлюпки і кидає корабель, розраховуючи плисти самостійно, замість того, щоб об’єднатися і його рятувати.

Але корабель вже потонув. Хоча шанс був. Треба було боротися з Петром Порошенком і за електоральну нішу «сивочолого» партнера Медведчука.

Шанси у цієї політичної сили були. В Україні немає справжньої правої, національної, західно орієнтованої партії. Але йшли і не розуміли, куди, і що їм там робити. А тому і з лідерами біда. Але лідерів не знаходять. Вони або з’являються самі. Або ні.

Проблема партії Голос в тому, що вона дизайнувалась як лідерський популярний проект, подібний за форматом до Слуги Народу. Відхід лідера (Святослава Вакарчука. – Ред.) зруйнував спроможність Голосу виходити за межі свого ядра. 

Перетворення проекту в партію відбувалося в несприятливих обставинах і потребувало більше ресурсів (у першу чергу, соціального капіталу, довіри), ніж Голос мав в розпорядженні. 

Голос – партія нових гравців, для яких переважно не був доступним досвід, у тому числі негативний, партійного управління, а разом з відсутністю досвіду не було і маячків та попереджень про небезпечні управлінські рішення.

Перехід з лідерської на ціннісну платформу показав, що в партії є дві різні групи, а нова голова партії (Кіра Рудик. – Ред.) не змогла знайти між ними синергії, на перше місце вийшли розбіжності.

Поза цим конфліктом, виборці Голосу отримали, на мою думку, достатньо сумлінне представництво своїх інтересів у парламенті. Проблема в тому, що це представництво не змогло зрости і трансформуватись разом з розвитком потреб та зміною ситуації. Тому припускаю, що на наступних виборах цей фланг політики представлятимуть діячі, зібрані довкола іншої платформи. Серед депутатів Голосу багато політиків, які заслуговують продовження політичних кар’єр. Хоч є також ті, хто підійшов небезпечно близько до накопичення критичної маси помилок.

На мою думку не сталося катастрофи – я не мав очікувань, що ранні спроби збудувати політичне представництво в юній демократії зразу будуть успішними. ПДВУ, ПРП, Вперед Україно, Голос – переважно спалахували і згасали. Так само не переживали більше двох політичних циклів консервативніші УРП, Рух, Наша Україна, БПП, і можна тільки здогадуватись, які перспективи в ЄС без Петра Порошенка. Але від цього коловороту не зникав демократичний проукраїнський спектр.

Доки триває пошук партійних форм, і доки виборці на виборах мають позитивний вибір, що стає спроможнішим і професійнішим, – є прогрес.

Ситуація з Голосом – типова в політиці країн, де немає традицій демократії. Люди настільки високо цінують особисто себе і свої ідеали, що не готові домовлятися навіть з тими, хто до них доволі близький по позиціях. Їм здається, що, встановивши якісь «червоні лінії» важливі для них, вони проявлять великі принципи. 

Проблема в тому, що невміння домовлятися призводить до перемоги дуже поганих людей і загальним збиткам для суспільства і країни. 

Причина всього цього – мала освіченість. Незнання історії, економіки, теорії ігор в кінці кінців. 

Порада: нехай читають більше хороших газет і журналів, а також книг англійською мовою.

Є кілька моментів, на які потрібно звернути увагу. Низка скандалів знищила і без того невисокий рейтинг Голосу (2%, дані опитування групи Рейтинг. – Ред.). Тому очевидно, що на уламках партії з’явиться новий політичний проект. Схоже, що проекти з ліберальною ідеологією в Україні виявляються одноразовими. На жаль, це вже професійна констатація. 

З іншого боку, 10 парламентарів, які створили групу Справедливість, на жаль діють в контексті звичної української практики: внутрішньо не готові складати депутатські мандати і починати своє нове політичне життя.  

Така неготовність дуже обмежує можливості цих депутатів для політичного маневру і перспективи їх нового політпроекту. Буде там Сергій Притула чи Сергій Стерненко – це немає принципового значення. Адже ліберальна ніша в умовах політичної та економічної кризи за великим рахунком не дуже велика. І вона насправді потребує достатньо чіткої і комунікації, і позиціонування в суспільстві.  

В політиці не можна залишатись активістом, журналістом, бізнесменом чи ким завгодно ще, ким був чи була до політики. Це головне, що не зрозуміли люди, які стали депутатами від Голосу. 

Діяти політично – це, перш за все, бачити мету і вміти працювати командою, а отже, інколи наступати на горло своїм бажанням чи поглядам заради спільної мети. Інакше – успіху в політиці не буває. 

Голос – це ж не одна людина, не купка друзів, це парламентська партія. Вони повинні були діяти так, як діє партія. Але залишились такими, як були до політики – на рівні активізму, журналістики, бізнес-підходів.

Що стосується так званої групи, про створення якої оголосила частина депутатів, то було би чесно, якби вони більше не користувались парламентськими можливостями, які з’явились у них, як у депутатів саме Голосу, склали мандати, отримані під цим брендом та в цій структурі, та самостійно звертались до виборців за підтримкою.

«Хоч Валерій Пекар і повторює часто, що «причиною негараздів є не таємна ложа, а відверта лажа», я схильний розглядати ситуацію у стилі, який могли б назвати «конспірологічним».

Політична сила, яка отримала підтримку багатьох прогресивних українців, які втомилися від політичної корупції і договорняків, мала неабияку перспективу…

Так, присутність в ній співаків і шоуменів додавала їй паркетної театральності. І в парламенті вигляд був не переконливий… Але усі люди під знаменами Голосу могли б мати неабияку політичну кар’єру і, згодом, отримати контроль над важливими державними процесами. Контроль патріотично налаштований та чесний і прозорий.

Ми прекрасно розуміємо, кого не влаштовує таке майбутнє. В першу чергу, – це Кремль.

Як тут не згадати, що частина політичної сили, яка розвалилася, так яростно топила і топить за інформаційно-культурний проект російського бізнесмена?

Як тут не згадати факти перемовин іншого інвестора політичної сили з Адміністрацією президента РФ про продаж однієї з найбільших медіа-груп в Україні росіянам?

Попри усю комічність того, що відбувається, треба розуміти, що нас знову відкинули назад у політичній еволюції років на 5-10.»

Невимовний біль — це єдине, що я відчуваю з приводу ситуації у партії Голос. Для мене це була спроба нарешті втілити цінності Майдану у політичному представництві <…>  

<…> Сьогодні кажу лише про одну засадничу річ. Помилки тих чи інших членів чи керівників партії — це дуже поверхова причина. Завжди хтось робить помилки, і, якби від помилок партії помирали, то на світі не було би партій. 

Нас завжди вчили розрізняти привід і причину. Всі події останніх днів та тижнів — приводи, не причина. Причина глибша.

У своїй книзі «Український Майдан, російська війна» Михайло Вінницький визначає повільну українську революцію як націоналістичну та буржуазну (іншими словами, антиколоніальну/антиімперіалістичну та водночас антифеодальну/антиолігархічну). Ось чому підприємці/креативний клас (з вашого дозволу, я буду використовувати некоректне, але яскраве слово «буржуї») та націоналісти стали її рушійною силою. 

Для того, щоб революція, яка почалася на Майдані, перемогла, буржуї та націоналісти повинні домовитися й об’єднатися. Немає іншого виходу: без націоналістів буржуї не побудують державу, а без буржуїв націоналісти скотяться вліво. 

Якщо буржуї і націоналісти не домовляться, то активна меншість буде настільки розірвана, що жодна її частинка не подолає електоральний бар’єр, отже, не отримає політичного представництва.

Домовленість між буржуями і націоналістами — річ непроста, її важко досягнути. Бо це про баланс між політичним ідеалізмом і політичним прагматизмом. Про баланс між власними цінностями та інтересами виборців, які віддали за тебе голос. Про баланс між вірним напрямком та реальною дією, між vision та execution. Це про довіру та інституційну розбудову (і баланс між ними). Це про дуже складний пошук, який може бути успішним лише за певних умов. І ми бачимо провал чергової спроби. Жаль, біль і туга — це все, що залишається. (Думку взято з допису Валерія Пекара в Facebook) 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.